Людина біжить над прірвою - Страница 15

І от на тій гривці, над тією прірвою балянсує ваше похололе серце…

Ви рятуєтесь тим, що прокидаєтеся зі сну. Але герой так урятуватись не зможе, бо він не спить і те все не сниться йому. Він таки стоїть над справжньою жаскою прірвою й бажає схопитись за чиюсь руку, за руку б свого друга й побратима. Але такого друга немає, тому він стоїть сам і, відсахнувшись, дивиться в ту прірву, похоловши.

І це — чорна загибіль, моторошне царство руїни, безнадії, краху людської душі — безповоротно й назавжди. Це прірва, над якою опинилися серця мільйонів людських істот. Фінал цього забріханого, здичавілого світу, пущеного по похилій самозганьблення й самознищення. Вони, ті мільйони сердець і душ — зриваються й летять униз, як жорства, втративши волю й силу до опору, втративши вже останню віру, надію й бажання змагатись… Мовби пісок пустель…

Одним із числа тих мільйонів є й наш герой. Власне, не герой, а просто — людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумові, викресала з себе іскру волі й збунтувалася, вперлась ногами в груди своєї землі й випала з загального руху. Більше того, вона повернулася всторч і пішла навпроти, пригинаючись до самої сирої землі, своєї землі, хапаючись за неї й за все, що на ній є, не даючися скинути себе в прірву.

Вона, ця людина, — це не легендарний герой легендарних часів людської історії, оспіваний, поетами й трубадурами всіх епох і народів, — ані Ахілл, ані Зигфрід, ані Микита Кожум'яка, ані якийсь там інший велетень, що стає на прю з усіма темними силами — драконами, зміями-гориничами й іншими почварами стоголовими — й перемагає їх казковими чарами та міццю своєю богатирською.

Ні, цей герой — це звичайна собі, сіренька, в лахміття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собі мізерна людина 20-го століття. Слабенька й змучена, непоказна й нічим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбільших страхіть і почвар, які будь-коли існували під сонцем. Що проти них змії-гориничі! А серед них і найбільші страхіття — страхіття ницости, масової підлоти, масової жорстокости й злоби, що стали разом гидрою мільйонноголовою, ще й опанцерованою в залізо. І от він протистоїть їм… Сірий, і буденний, і не героїчний на вигляд, немовби зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем… З уперто зціпленими зубами… З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненної мрії…

Герой нашого часу!.. Це, може, навіть ви. Це, може, ваш брат. Або ваш побратим, друг, якщо ви мали щастя носити в собі вогонь дружби й побратимства та мали взаємність. І от ми з ним балянсуємо над безоднею й будемо бігти впарі над нею — шляхом, що його приділила доля. Може, й ви тим шляхом бігли? Може, це буде мова про вас! Може, іскорка й вашого серця спалахує в тім розпачливім змаганні людської істоти, приреченої на смерть, але бунтуючої — проти всього: проти неминучости, проти світу, проти логіки, проти стихії, проти долі самотньої, киненої напризволяще, зведеної до ролі земної піщинки, і с т о т к и, обдуреної заповідженим їй божеським покликанням. Обдуреної й поставленої перед фактом цілковитої дікчемности й безсилля, над проваллям всеподавляючої ницости, над сліпим клекотом всеруйнуючого зла, над космічною прірвою ніщоти, ганьби й глуму, як пилинка в холодному й жорстокому змаганні космічних чисел, складених із відносних величин злоби й брутальної волі якихось неспівмірно малих одиниць і тупої, самостійно діючої черствої матерії.

І.Спеціяльна заувага, яка мала б заступити окремий розділ.

Це буде звичайна довідка.

В нетерплячого читача, зокрема ж — у читача, що звик до простоти й граничної ясности клясичного роману, може виникнути питання — де ж, нарешті, відбувається дія? Не взагалі, а точно, — де саме?

На це можна б відповісти, що це не має ніякого значення. Така дія, як ця, що відбувається тут, могла відбуватися й відбувалася скрізь, на будь-якій точці земної кулі року Божого 1943-го, але…

І тут приходить знамените «але» — «але», як виняток з правила.

Але в дійсності, в усій своїй трагічній повноті й специфічності така дія могла відбуватися й відбувалася лише на певній території й лише на тлі надзвичайної епопеї певного народу (може, навіть як вивершення тієї епопеї). Тому місце й час мусять бути визначені якнайточніше.

Отже — дія відбувається на Слобожанщині, цебто на тій частині нашої Батьківщини, що зветься Слобідською Україною та чия доля є чи не найяскравішим зарисом долі цілого народу, що заселяє трагічну землю, Україною іменовану. На тій Слобожанщині, що пройшла найтяжчий шлях, який тільки можна уявити. Спершу склала на жертовник великої революції безліч жертв в ім'я братерства, рівности й свободи — в святому пориві до прекрасного міту, до «вселюдського щастя»… А потім перша пішла масово по тюрмах і каторгах, брутально стероризована, цинічно обдурена, ошукана… Потім великими масами вимерла від голоду року Божого 1933-го, складаючи гекатомби жертв знову ж таки в ім'я тієї свободи, братерства й вселюдського щастя, поставивши пасивний, але відчайдушний опір найчорнішій, найгидшій ницості й тупій звірячій жорстокості, піднесеній до ступня новітнього «вірую»… Пізніше, як частина Европи, найдальше висунена на схід, стала найулюбленішим пляцдармом смерти в апокаліптичному побоєвищі двох жорстоких систем із таким «вірую», двох велетенських, ворожих одна одній і спільно в однаковій мірі ворожих цій землі, сил — червоної й брунатної, під знаком п'ятикутної зорі й під знаком чорної свастики. Ця земля стала пляцдармом їхнього герцю, уособлюючи в своїй трагедії трагедію цілої доби. Сплюндрована й розтоптана під чобітьми незчисленних орд, опанцерованих в залізо й зненависть, вона все ж не хоче здаватись, не хоче зникати з лиця землі.