Людина біжить над прірвою - Страница 23

«За абеткою Морзе це мало б означати літеру „Ре“», — подумав Максим машинально.

Десь загула, а потім з темряви помалу підійшла машина.

— Залазь! — присвітив начальник, ліхтариком.

Це була «поштарка» — машина з відкритим коробом, призначена возити пошту. Очі їй — фари — було замазано чорним і залишено тільки дві щілинки, як у кота, — ті щілинки дивилися вниз, освітлюючи невеликий клапоть землі. В коробі було припасовано по боках ослони. Автоматники сіли обабіч Максима по два, а двоє стали на крилах машини. Начальник заліз до кабіни шофера. Поїхали. Довго їхали, петляли десь вулицями. Вони кружляли. Максимові здавалося, що вони блудять. За його відчуттям, вони б мали їхати просто в ліс, туди — за цвинтар, до того мармурового янгола в мармуровій жалобі… В той добре знаний, славний ліс, що стоїть обабіч шляху зі сходу на захід, в кінці вулиці Старо-київської, за містом. В той самий ліс, куди ось уже не один десяток літ водять усіх приречених на розстріл темними, чорними ночами… Суджених Ревтрибуналом у клекоті революції й громадянської різанини і суджених Гестапом тепер, у клекоті війни… Приречених ЧеКа й охранками всіх кольорів — білими, чорними, рудими, — ГПУ й еСДе… Закладників і священиків, бандитів і революціонерів, злодіїв і мучеників, великих отаманів і звичайних вірних салдатів. Героїв і не-героїв великої ідеї. Лицарів «чести» і борців «за мрії»… І так випадкових, що потрапили під колеса доби абсурду.

Там їх напаковано в пісок безліч. Жертв імпровізованого, хижого суда і жертв неімпровізованої, нестримної сваволі, — розстріляних над викопаними ямами й просто вбитих під час Варфоломіївських ночей у ліжку й потім туди привезених. Особливо ж багато їх там напаковано тепер.

Ліс… Сосновий ліс за містом, над шляхом, де шумлять сосни тужно й таємничо. Ліс, що його обминають місцеві люди вночі й навіть удень, боячись переходити через нього.

Туди й мала б їхати машина. Але вони блудили. Можливо, «ці» не знали про ліс або як до нього їхати.

Та машина не блудила й «ці» напевно знали, куди їм їхати, хоч і були в цьому місті вперше. Спочатку машина підійшла й зупинилась біля якогось мурованого будинку, на вулиці, що йшла паралельно тій, на якій взято Максима. З кабіни виліз начальник і пішов сам до будинку. Незабаром він вийшов звідти й підійшов до машини в супроводі двох тіней: одна тінь — дівоча — щось говорила до начальника, ніжно виграючи своїм дівочим голоском, а друга сунулась мовчки. Підійшли щільно.

— Будь ласка… — промовив начальник і поліз до кабіни.

Тіні постояли, кутаючись, — одна мала, друга велика, — потім мала по-юнацькому легко встрибнула в короб машини, а за нею полізла друга, тяжко сопучи. Всілись у кутку. Мовчки. Не проронили й слова. Машина рушила.

«Хто ж це? Свідки?» — автоматично подумав Максим. Він відчував, що гості пильно дивляться на нього крізь темряву, намагаючись зазирнути в лице. Він теж намагався роздивитись — хто ж то були, та нічого не бачив, — темрява.

Машина йшла… Максимове серце не затіпалося, ні, воно тільки стислося, а нерви зібрались докупи, готуючись… Машина йшла таки в тому самому неприємному напрямку, в якому звикли ходити тут усі подібни машини. Дійшовши до центру міста, вона зробила прямий кут і повз будинок купця Боброва (колись Боброва, потім ЧеКа, потім Райпарткому і нарешті німецької Ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську церкву, а потім будинок пошти й телеграфу), пройшовши поміж ними по глибоко роздовбаному брукові, вийшла на Старокиївську вулицю. На ту саму вулицю, що кінчалася тим знаменитим сосновим бором… Під коротким блиском фар, що майнули вгору на вибоїни й пройшлися промінем по будівлях, завертаючи з площі в вузьке горло вулиці, Максим помітив, що колишній «Спас» геть розбомблений до пня, а в «Боброва» зірвало дах і відірвало геть один ріг згори донизу через обидва поверхи, оголивши нутро… Ця картина мигнула на мить, і, так ніби нічого й не було, все зникло в темряві, — як буває при мигтінні блискавки темної липневої ночі. І так само, ніби при мигтінні блискавки в темряві, що заливає свідомість, у голові Максима разом із думкою, що машина йде Старокиївською, виринула й інша думка-згадка…

Колись цією вулицею проходили тисячі прочан-богомольців до Свято-Троїцького манастиря, що десь там… колись був… І колись нею раз на рік проходили велелюдні хресні ходи, що несли чудотворну ікону Н-ської Божої Матері в місто К і назад, і це, мабуть, їх, ці хресні ходи, мав на увазі Репін, малюючи свою відому картину…

Потім у революцію по ній спершу ходили ще більш велелюдні маніфестації, співаючи громоподібно Марсельєзу, сповнені людського шалу й патосу, віри в прекрасне майбутнє, в братерство й любов і т. д… Пізніше котилися по ній гармати й кулемети, оглушуючи місто клекотом бою, мчали тачанки, проходили батальйони й полки різних армій у братовбивчій війні за те саме братерство й любов… І за те ж саме братерство й любов по ній ішли ночами процесії смертників, оточених озброєними салдатами, що потім мали бути такими ж самими смертниками й пройти тут той же самий шлях — шлях до бору…

Про те ж саме братерство та любов мріяв і він, Максим, ходячи тут іще малим до манастиря на прощу. І тут же був колись клюб одчайдушної молоді його покоління — клюб юних, фанатичних романтиків, окрилених великою ідеєю воскресіння нації й наснажених вогнем любови. І це, власне, звідси почався його, Максимів, тяжкий і тернистий шлях…

Раптом Максим відчув, як йому по тілі поповзли мурашки. Даремно намагався він їх стримати всією силою своєї, таки неабиякої, волі, — вони не слухались: вулиця кінчалась й машина доходила… до бору!