Людина біжить над прірвою - Страница 35

— Ти чого, дурний, га?!

Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову назад на Максимове плече, махнув рукою, подивився Максимові в очі й сказав, кивнувши на Костика:

— Страшно… Ну нічого (зітхнув), мені — теж…

А далі подивився ще пильніше Максимові в очі й промовив щиро, як до свого:

— От знамените, брат, учреждєніє! Поставлять отак собі стільця, посадять на нього ідола з свистьолкою, і вже ось тобі тюрма, га?!

Максим мовчав, дивлячись Васі в одверті й, либонь, розгублені очі. Видно було, і не так видно, як Максим угадав чуттям, що при всій своїй зовнішній веселості Вася смертельно нудився — мучився неприкаяною, передсмертною нудьгою.

Витримавши Максимів погляд, Вася посміхнувся:

— Ти, видать, не колхозник… Я-от танкіст, а ти хто?

— Архітект.

— А-а… Я ж так і знав!.. І малювати вмієш?

— Трохи… А що?

Вася засміявся:

— Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалюєш… (Зітхнув). А я-от не вмію, і це погано, а то б я, знаєш, намалював би усю цю єрунду… — Він зробив рукою невиразне, широке, всеобіймаюче коло й сплюнув. Посидів мовчки. Оглянув пильно всіх присутніх, що позирали на нього підозріло, і враз сердито випалив:

— Якого чорта лупаєте?! І якого диявола носи повішали? Га?! Подумаєш… Більше смерти все одно нічого не буде. От побачите… — Встав і пішов, переступаючи через ноги й тулуби. І знову поліз під стіл.

— Гей-гей, люба да люлє!.. — мугикали його товариші якоїсь старовинної салдатської пісні, розвішуючи на губах лушпиння й ляпаючи картами. Вася приєднався до них.

«От побачите» — при цій Васіній обіцянці Максимові згадались останні слова «Кутузова», що обіцяли щось більше, ніж звичайну смерть. Згадав… і притиснув Костикову голову до грудей.

— Костику!

— Що?.. — озвався юнак слухняно й невиразно, мовби крізь сон.

— Будь мужній… Костику!.. — І прошепотів уже сам до себе: — Головне — не датись обернути себе в ганчірку. Ось… Оце головне.

— Добре… — сказав Костик у Максимове плече. В нього вийшли всі сльози, й він уже не хлипав — лежав тихо й, либонь, марив. Марив юнацькою душею, шугаючи нею десь поза межі можливого… Так само тихо, мовчки лежав і Максим. Але він не марив. Він лежав, тяжко зціпивши щелепи й повіки, й балянсував душею між глибокою втомою, зневірою й почуттям якогось невиконаного обов'язку.

Усіх в'язнів, разом із трьома танкістами, було тридцятеро. Здебільшого це були Максимові знайомі, але всім їм до Максима було байдуже — кожен був зайнятий своєю власною трагедією. Максимові до них було теж байдуже, хоч він і не був зайнятий своєю трагедією, бо всі трагедії, що з ним були, вже відбулися, а це був уже лише фінал. Ні, він не був зайнятий своєю трагедією, він не був зайнятий нічим, він лежав у забутті, тримаючи на грудях голову Костика, що вже солодко спав.

А тим часом брали людей на допит. Приводили з допиту заюшених кров'ю, кидали їх на солому й брали інших. Танкісти під столом грали в карти і лише скоса позирали на битих. До Максимової свідомости доходило все, що відбувалося, доходили навіть жах і нудьга людей, що з кожним таким викликом і поворотом все наростали й наростали; жах наростав у тих, що чекали черги, а нудьга в тих, що вже чергу відбули. Кинеш тепер на солому, вони стеналися душею вже перед недвозначною перспективою, пообіцяною й гарантованою їм, ще й скріпленою солідними авансами в вигляді синців. Але до Максимової душі те все не доходило, він того стільки бачив і витерпів у житті, що воно вже на нього не діяло. Знав, що його черга теж от прийде, але занадто до серця того не брав, лише стискав щелепи: аби лише не подолав його той «ізмор», та безконечність, яка може й найсильніших увігнати в відчай та розпач. Аби лише швидше. Нового він не сподівався нічого ані почути, ані побачити. Все йому до кінця ясно сформулював той Кутузов. Та й рішення він, Максим, теж уже прийняв. Ні те, ні те, очевидно, не підлягало змінам. Якщо його щось іще хоч скільки-небудь цікавило в його власній долі, то це лише те — яку все ж таки формальну причину вони підведуть остаточно під факт його знищення? Яку формулу дадуть? А якусь формулу вони ж мусять видумати, якщо пустили справу на рейки «законности» й посадили його сюди. Раз почали розігравати комедію, то мусять і якийсь сюжет для цієї комедії скомпонувати, а якщо не сюжет, то принаймні якусь більш-менш правдоподібну відповідь на запитання «чому?», бо ж справжньої причини вони ніколи назвати не посміють. А спитати… Може ж, хтось колись їх таки спитає?!

Проте Максима не викликали. Він лежав у забутті. Часом шерех і тривога серед людей посилювались, вони рухались, наступаючи Максимові на простягнені ноги, — тоді він розплющав очі, дивився на ті свої ноги в ганчір'яних бурках, із яких вилізали пальці, ворушив тими пальцями й знову закривав очі. Так і не підкорчував ніг. Нехай топчуться. Тепер усі один по одному топчуться, і це «нормально». Беріг лише Костикову голову, чомусь боячись, щоб ніхто на неї не наступив.

Опівдні принесли обід… Але перед тим до «тюрми» зайшов старшина, начальник цієї тюрми, про що можна було зробити висновок уже з того, як перед ним шарпнулася «на струнко» варта в сінях і біля дверей. Якийсь вугластий, незграбний і понурий, зі зле позастібаними ґудзиками сорочки й шинелі, ковнір якої заломився й стояв бокаса. Цей ковнір та ще неохайно збита на очі сіра ушанка надавали йому вигляду людини, що тільки що збудилася з похмілля. Він увійшов із сіней і почвалав через ноги лежачих до середини «тюрми». За ним слідом — його помічник, білявий хлопець із наївними очима, без шинелі й без ніяких відзнак, лише в салдатській зеленій заяложеній сорочині навипуск та в таких же, як і в начальника, повстяниках. Він тягся за старшиною, як нитка за голкою. Старшина переступив через усі ноги мовчки й дійшов до середини. А дійшовши до середини, оглянув усіх, ніби своє господарство, й привітався: