Людина біжить над прірвою - Страница 47

«На окрему Сесію Ревтрибунала». І ще щось дрібнішим друком…

Усіх наліво відійшло 38.

Решта лишилася на місці. Серед тієї решти були: брати-парашутисти, «петеерівець», двоє Васіних товаришів і ще якихось четверо цивільних. Цю решту зразу загнано в маленьку «хатину», а всім іншим звеліли «бистро» збиратися з «вещами».

В сіни зайшов наряд автоматників. Чути було, як вони гупали ногами, бряжчали зброєю, клацали нею, перевіряючи її справність.

Люди зібралися «з вещами». Люди щось заповідали один одному… Щось там говорили хапливо… Поспішали… Збивалися на словах…

Але час ішов — а ніякого руху. Надворі було вже темно-претемно.

Нарешті загуділа машина, заходячи попри самісіньку стіну. Команда: «Попарно виходь!»

Усі виходили «попарно», й відразу ж кожна пара дістала ще по одній парі до себе — по автоматникові обабіч. Коли в'язні зімкнулися вже надворі, то опинилися в щільних і міцних рямцях. В тих рямцях підвели їх до двох машин із халабудою. Повантажили всіх у машини. Посідали й автоматники, скільки влізло, а решта примостилася на приступках. Поспускали запинала, позакривали всі отвори й так у цілковитій темряві рушили.

Люди загойдалися в непроглядній імлі, стискаючись душею, збигаючись у маленькі клубочки нервів із такою силою напруги, що, здавалось, могли нагло вибухнути.

Машини гойдалися темними порожніми вулицями — ні, якимсь лабіринтом ям, по хлипкій, баюристій, геть подовбаній бомбами дорозі. Вони їхали помалу, часто зупинялися, натикаючись, мабуть, на великі вирви чи на брили розметаних вибухами руїн, і об'їжджали перепони.

Максим був у задній машині. Було задушливо, й вартові відкинули трохи запону халабуди. В ту відтулину було видно шматок зоряного неба, сильвети руїн, тьмяний блиск калюж, латки снігу в імлі ночі. Крізь ту ж відтулину линув запах згарищ, а разом з ним і хвилюючий запах близької весни, особливий, ледве вловний дух березневого повітря, дух талого снігу й відсирілих дерев — смоляний дух бору, занесений вітерцем. «Це десь тут уже близько й бір…» Максим пізнавав місцевість. Ось вони їдуть Гусинкою. Ось шпиталь. Ось переїзд через залізницю. Тут перехрещуються три шляхи: залізниця з півночі на південь, шосе зі сходу на захід і ось іще ця Гусинка навскоси.

На перехресті — рух. Машини втесалися в нього й стали. Вони пропускали якусь колону вантажних авт. У щілину трохи видно — й Максим приник до неї всією душею. Йому було страшенно цікаво, що ж то там робиться на білому світі й що там роблять наші люди… Наші люди на цій нашій і не нашій землі…

Машини з в'язнями обминали якісь інші машини. Цілу валку. Потім потяглися підводи, безкраї валки підвід обабіч. Підводи саньми й возами, однокінні й парокінні. Вони всі рухалися на захід. Стояв скрип, як, либонь, за татарських часів. Скрипіли й шипіли полозки по грязюці й по камінню. Рипіли дуги й хомути. Тріщали голоблі, вивергуючи тягарі з баюр. Ляскали батоги. Гукали й приглушено кляли все на світі якісь люди. Вони, ті люди, тюпали поруч підвід, по коліна в багнюці. Що вони везли? Чи то вони їхали порожняком, а чи вставали з підвід і несли тягарі на собі, бо нещасні коні не могли вже тягти навіть порожніх возів і саней?.. А може… Так, вони везли ящики набоїв, вони везли салдатів, вони везли фураж, вони, нарешті, везли самі себе й пхали своїх бідолашних коненят… Безкраї валки. І — «засекречені». Ні тобі вогника цигарки, ні голосного крику, лише скрип і рип та пирхання коней. І машини теж без світел. І в місті — жодного блиску вогника.

Потім машини з в'язнями також рушили. Варта спустила запинало, й нічого не стало видно. І нічого не було чути, крім гудіння моторів.

Довго хилитали машини перенервованих людей, загойдали їх зовсім уже. Ніхто вже й не цікавився «куди?». Машини кружляли, перехняблювались, петляли десь. Зупинялися. Знову їхали.

Нарешті, по довгому такому кружлянні, машини стали.

Постояли якийсь час закриті. Потім почулася команда й варта повистрибувала геть з машин. А вже після того розкрилися запинала.

— Ану, вилазь!!.

Навпроти машин висів надщерблений місяць, а коло машин бігали якісь люди в цівільному й при зброї. Вони шпарко метушились, у папахах і в пілотках, з пістолями, з гвинтівками і з ручними кулеметами напоготові.

Всі вилізли. І насамперед здивувалися. Вони ж так довго їхали-їхали, кружляли, повертали, часом гнали чимдуж, а заїхали — всього лише на другий кінець міста. Правда, це якихось 8–9 кілометрів, але ж тільки другий кінець міста. Це була вулиця Широка. Вулиця, що з центру міста йшла геть у степ. А потім, коли їх вишикували по чотири, всі здивувалися, що їх передають із рук регулярних військ НКВД, із рук гвардійців у руки якійсь банді, на зразок махнівської часів революції й громадянської різанини. Потім виявилося, що то не банда, а щойно організована «міліція», складена переважно з тих самих «патріотів родіни», що ще вчора служили в німців…

Передача закінчилась. Машини геть пішли в темряву й зникли разом зі своїми халабудами й гвардійцями в них.

Тоді перед вишикуваною й оточеною цивільною вартою колоною в'язнів з'явилася постать… У кудлатій сибірській папасі, в мисливських чоботях і з фінкою за плечем, вона вийшла наперед, зупинилася і враз гримнула хрипко, зі свистом у голосі:

— Карнач — до мене!!.

— З а є ц ь!.. — зітхнула вся колона вражено. Те слово прошелестіло по ній з кінця в кінець.

— Так, Заєць! (Трам-тарарам-бах!) — озвалась на той шерех постать у кудлатій папасі, сплюнула й зловісне засміялась, із хрипом і свистом у голосі, неначе зіпсута гармонія.