Людина біжить над прірвою - Страница 59

На шосе не було нікого. Лише на пішоході, відокремленому від шосе глибокою канавою, рухалася ця колона, притиснена до парканів і гнана вчвал, виривалась із-під вогню.

І тут до них вибігла людина. Невідомо звідки вона взялася. В колоні почулись навіть здивовані вигуки, і всі в колоні почали повертатись обличчями ліворуч. Там, на шосе, паралельно колоні бігла жінка. По коліна в грязюці, боса, простоволоса, розхристана — вона бігла боком і тримала в руках дві ікони, дві почорнілі дошки — Спасителя й Марії з дитям. Вона піднімала їх високо над головою і хрестила ними колону… Бігла боком, і хрестила, й хрестила… Очі її були божевільне витріщені, вона безумно щось кричала без слів і… без звуку… Груди — сухі груди матері, що викормила ціле покоління дітей, були розхристані й оголені, але вона того не бачила… Волосся її розвівалося на вітрі… Вгорі ревли літаки, але вона не чула, вона хапала ротом повітря а чи беззвучно щось кричала… Бігла боком, і хрестила, й хрестила всіх, всіх, всіх…

Враження було приголомшуюче. Варта відвертала очі й квапилася дужче. В'язні блідли, спотикалися й бігли… бігли…

А Максим дивився на розхристану, збожеволілу від великого-великого відчаю матір і відчував своїм серцем справжній трагічний зміст усього цього. «Але кого вона хрестить?.. І навіщо вона хрестить?! Навіщо вона цю колону хрестить? І за що?..»

«А-а!.. Це вона хрестить, мабуть, того рябого, подзьобаного віспою салдата!.. Того офіцера з Окремої Червоно-прапорної!.. „Дай людям хліб!“»

А жінка задихалася. Вона хрестила не когось одного, вона хрестила всіх, всіх. Вона вже відставала, безсиліла, але не хотіла відстати. Так ніби це вона хоронила єдину й останню свою надію й не хотіла хоронити, хотіла її вирятувати. Вирятувати!..

І здавалось, що вона кричала без слів тим криком відчаю, що ним кричали колись її предки й предки всіх тих, що бігли в колоні, коли ті предки прагнули вирятувати свого повергнутого в безодню земного бога, волаючи: «Видибай!.. Видибай, боже!..»

Хтось поруч Максима плюнув і по-босяцькому розсипався похабною лайкою. Тоді другий х т о с ь, схлипуючи спазматичне, на ходу з усієї сили вдарив того першого в вухо. Вдарив понуро, страшно здоровенним своїм п'ястуком, як довбнею. Вдарений полетів сторч головою в глибоку канаву, повну води… Колона бігла мимо, варта теж… Ніхто й не думав зупинитись, ніхто й не думав витягати.

Бігла колона, і бігла жінка. Вона зовсім не бачила, що там трапилось, бо вона взагалі нічого не бачила. Вона лише бачила суцільну сіру масу людей, десь ведених на страту, і не хотіла з ними розлучитися, мов це вели останніх людей, що були ще на цьому світі.

Та помалу жінка відставала. Грязюка була надто глибока, сили надто слабі. Вона відставала помалу, але все ще бігла і все хрестила, хрестила…

Коли вибухла десь позаду бомба, Максим саме в ту мить озирнувся. І бачив, як у відсвіті спалаху жінка високо змахнула руками, мов крилами, ікони полетіли геть, а вона з усього маху розпласталась у грязюці… Ця картина мигнула й погасла. Промерехтіла, як при світлі магнію чи при спалахові блискавки, після чого стало темно. Світло денне померкло від сажі й диму. Чи, може, від туману в очах?..

Це був останній кадр із рідного міста. І це була остання людина, остання жінка, остання мати, що вийшла їх проводжати.

Ніхто не знав, що сталося, куди їх так гнали, в чому справа… Спереду колони невідомо звідки з'явились підводи, і на них посідало «начальство». І от наявність тих підвід із усім начальством спереду збивала з пантелику. Збивав з пантелику й такий темп, і те, що колона рухалася на схід, і така кількість комбінованого конвою — військового й цивільного… Люди питали один одного поглядами, питали й пошепки, але ніхто нічого не знав. Потім поповзли дві чутки — одна тривожна, друга єхидна: тривожна — що їх ведуть на великий показовий «суд» і на розправу десь у Грайророн чи навіть у Харків; єхидна — «відступають!.. вириваються!.. втікають!..»

Але друга не виключала першої. Власне, тільки підтверджувала: тут не можуть зробити над ними «суду», бо відступають, а тому зроблять це десь в іншому місті. А зроблять… якщо раніше не вистріляють без ніякого «суду». Але взагалі ця чутка щодо «суду» — це був, либонь, лише здогад. Проте «точніша» інформація, що поповзла по колоні пізніше, саме це підтверджувала, — «в зв'язку з тим, що фронт коливається, їх ведуть у тил і там судитимуть, а не тут». А ще пізніше — «Відступають!!. Панічно!!. По всьому фронту!!» Але ніхто з чутки про відступ не радів, нікого це не тішило, бо ніхто не бачив для себе в тому ніякого рятунку. Взагалі для них, здається, не було вже рятунку — чи «відступають», чи «наступають», чи «доганяють», чи «утікають», чи «ці», чи «інші»… Цілковите безвихіддя…

За містом темп трохи зменшився. А надто як звернули з великого шляху на вузеньку дорогу й підійшли нею попід ліс. Тут начальство й варта прийшли трохи до пам'яти. Вони зупинилися самі й зупинили колону. Швиденько впорядкували ту колону по новому. Розбили її на три «батальйони», кожен батальйон — на відділи, кожен відділ — на підвідділи. Кожен батальйон мав свого карнача, а найстаршим карначем на всю колону був Заєць. До підвідділів, відділів і батальйонів припасували варту. Вийшло так, що кожен найменший відділ мав «свою власну» варту, своє начальство. Ба, навіть кожен в'язень мав свого вартового, бо варти виявилося… більше, ніж в'язнів. Це зовсім унеможливлювало втечу. Спробуй утекти тут!

Та про втечу мало хто й думав. Куди? — от питання.