Людина біжить над прірвою - Страница 69

«Що, пак, сказав тоді той Кутузов?.. Ага, „на коліна!“. Ні, чекай, ще подивимось!..»

— По четирє становісь!!.

На подвір'ї, в глупій темряві — метушня. Замлоєні зорі, ніби заплакані, ледь-ледь миготіли. При тому зоряному світлі, на пришерхлій землі спішно шикувалась колона. Бліді ліхтарики при землі видавалися теж зірками, але заблуканими, прибулими з пекла, мандрівними, покараними за гріхи на невдячну працю.

Люди не встигали вилізти з-під землі, як їх брали попід руки й ставили щільно по чотири. Хворих, безпомічних, ледве живих — усіх ставили по чотири, а четвірки збивали щільно — носом до потилиці того, що спереду, й ставили їх одну до одної в більші групи, густо обліплювали їх патрулями й відводили набік. До них підганяли нові групи й ставили так само «ніс у потилицю».

А люди все вилазили й вилазили з-під землі, очманілі, почаділі. Деякі тут же й падали, вийшовши з льоху не своїми ногами, а будучи винесені лавиною. Та їх усіх брали попід руки й ліпили швидко в четвірки й приставляли до щільно збитих гуртів, щоб не падали. Кожен такий гурт, підпертий автоматами й багнетами, вже не міг упасти, змушений триматися доти, доки його не зіб'ють відразу весь геть із ніг.

Десь за цією метушнею й брязкотом зброї, — десь там далеко, де жили ще якісь, може, люди, — кричали треті півні, не дорізані ще й не зжерті. Звідкілясь несло смалятиною, йодоформом, сіркою й селітрою — моторошним запахом війни й знищення.

Треті півні… І хтось, немовби передразнюючи їх, викрикував тут на подвір'ї, таким же півнячим охриплим, перестудженим фальцетом, невидимо перебігаючи з місця на місце:

— По четирє станові-і-ісь!!.

Викрикував лише він один. Решта мовчала, тільки сопла, сквапно роблячи свою роботу. Нарешті всі стали по чотири. І так стояли, їх перераховували. Довго, марудно. Потім настала тиша, дрімлива павза. В тій тиші, в тій дрімоті вони стояли ще довго. В напруженому чеканні тремтіли від холоду чи, навпаки, — від нервової гарячки. Дехто навіть, так стоячи, поринав у чадний сон, як у нірвану.

Вартові теж тремтіли, порухуючи плечима. Деякі жадібно щось чавкали, може, сухарі або шкоринки хліба. Більшість же тільки спльовувала. Вони були голодні, мабуть, так само, як і ці всі смертники, з тією лише різницею, що смертники вже не думали про хліб, вартові ж, напевно, страшенно хотіли його мати. Та що з того. Все, що їм повсовували в руки тоді, в Силенковому перевалочкові, матері, жінки чи сестри, вони поїли давно й тепер жували язики — злобні, мовчазні, затаєні.

Максим стояв у четвірці разом із Костиком, тримаючи його за руку. Слухав, як жвакали вартові, й раптом відчув пекельний голод. Він згадав, аж тепер, що вже давно нічого не їв і що він уже цілком босий. Раніше він ні того, ні другого зовсім не відчував і про те й не думав. А тепер на біду відчув і усвідомив. Та тільки зціпив зуби й напружився — і все. І тримав Костика за руку. Вони були якраз посередині довжелезної колони, й це Максим уже вважав за щастя. Бач, доля вже дбала про нього! Хіба ж це не доказ? Вони вилізли з льоху перші, а опинилися не в голові колони, а посередині. А це сьогодні було страшенно важливо…

Костик тис Максимову руку розпачливо, щось питаючи тим потиском. Максим нагнув голову до юнакових уст.

— Господи… що ж робити… га?.. га?!. — затремтів у вухо, мов у гарячці, «сам не свій» Костик.

Максим нічого не сказав, лише з усієї сили стис хлопцеві холодні пальці, обірвавши тим його шепіт. А вже по довгій павзі промовив тихо:

— Тримайся за мене… міцно… Та не руками, дурний!.. В цей час півнячий голос десь у темряві прокричав картаво й зловісне:

— Карнач! До мене!.. (Павза). Помкарначі, стрілки, бійці СМЕРШ і гвардєйці — по місцях!.. Увага!..

Запанувала зловісна тиша. А серед неї чулись десь тільки окремі слова тихо віддаваного наказу старшинам. З того наказу до свідомости Максима дійшли тільки останні фрази:

— … І рвати!.. До фінішу… Швидко. Безупинно. Нагальне!.. Хто відставатиме — пристрелювати зразу, не чекаючи… Темп!

Це саме потім підхопив і переказав гучно до всіх карнач, але не Заєць, а хтось інший. Самого Зайця чомусь не було.

— Ей, ви, там!.. Усі! — вигукнув карнач. — Хто відставатиме, буде пристрелений на місці, як собака. Ясно? Темп!!.

— Увага!! — покрив його фальцет. — Кроком…

— Кроком… — повторив карнач. Забрязчала зброя. Колихнулась у чорноті ще густіша чорнота людської маси.

— Руш-ш!!.

— Руш!.. — віддало, як луна.

І колона посунулась, щільно збита, мов отара овець. Десь попереду залізним кроком відбивали салдатські чоботи, — там ішов авангард. Їм намагались потрапити «в ногу» всі ті «стрілки, бійці СМЕРШ і гвардєйці», що зімкнутим ланцюгом ритмічно гойдалися навколо колони. Вони старанно товкли ногами мерзлу землю та побрязкували зброєю. А посередині плуталась, спотикалась і петляла ногами сіра хлипка маса. Люди хапались, наступали один одному на п'яти, на пальці, підбивали самі себе під коліна… Йшли… «До фінішу» десь…

— Темп!!.

Слабі спотикались і заточувалися з тихим стогоном крізь зціплені зуби. Але здоровші не давали їм упасти. Разом! Іти всім разом… до того «фінішу»… Разом!!. Згодом вони всі виб'ються з сил і збайдужніють, проблиск волі погасне й вони вже не будуть тримати один одного, не будуть підхоплювати тих, що падають. «Нехай падають!..» Всі вони по одному відриватимуться й летітимуть у прірву. Але це згодом. Зразу ж зі старту вони інстинктивно хапалися один за одного, хотіли бути всі разом. Усі разом!.. Людська душа боялась лишитись самотньою в хвилини проблиску погасаючої волі.