Людина біжить над прірвою - Страница 82

Максим попрямував знову на ліс. Там напевно за ніч відбулися вдячні зміни, та вже й сам туман був чудесною зміною, що радикально зміняла ситуацію в Максимову користь. До того ж. сніг «зачиримів», як кажуть сибіряки, цебто — взявся твердою корою, й по ньому стало легко йти, як по білому асфальту.

Масим ішов у тумані по-вовчому. Зробить крок, послухає, послухає, зверне ліворуч, зверне праворуч. Так маневрував, боячись натрапити на якусь військову групу, чи засідку, а чи розвідку. За орієнтир правили йому звуки, яких він уникав відштовхуючися від них, як від стіни, й ішов туди, де звуків не було. Так, наче він мав зав'язані очі й посувався навпомацки, пізнаючи перешкоду за її власним звучанням або ж за тим, як вона відбивала чужі звуки. Довго він так петляв і вже почав пізнавати, що ходить по тих самих місцях, натрапляючи на ті самі речі знову. Знайомі дерева, кущі, горбки, старі сліди в снігу випливали з туману назустріч. Побачив, що закрутився безнадійно, і годі було вже визначити напрямок, куди ж йому бодай приблизно треба було йти, в який бік. Він не міг уже визначити точно, ані де схід, ані де захід, або північ, чи південь. На снігу не видно було власних слідів, а туман був однаковий із усіх сторін і рухливий у всіх напрямках та з усіх боків. Туман не рухався в певному напрямку, ні — він стояв, і в той же час ворушився. Він ніби курився, виходячи десь із землі. Сніг і туман, і розрізнені речі виринали з туману й зникали знову в тумані поодинці.

Ішов-ішов Максим — і сам незчувся, як раптом опинився на шосе. Він скотився на нього з урвища, оступившись в тумані. Став. Послухав. Тихо, ні звуку ніде поблизу. Лише десь поодаль збоку чути якусь несамовиту лайку й рип полозків. Але на шосе нікого. Лише ворухливий туман. Максимові видно було тільки шматочок шосе, — трішки спереду, трішки ззаду. Зліва шосе круто обривалося своїм краєм у молочну каламуть. Здавалось — оступись і полетиш у безвість. Праворуч було круте, вкрите чагарником урвище, звідки він скотився. З цього Максим зробив висновок, що він стояв на шосе правильно — лицем саме туди, куди йому треба йти — назад, додому. Вірніше — вперед, додому.

І він пішов пустельним шосе. Йти було зручно, бо згори й по добре вкоченій дорозі. Лише трохи кололо в ноги — дрібні крижинки й мерзлі грудочки землі та камінці. Але що то було в порівнянні з мукою блукання в тумані, згубивши напрямок! А тут — хай хоч сто туманів, не зіб'єшся з дороги.

Та не зробив Максим і пари сот кроків, як спереду в тумані щось забовваніло, зарухалося. Те «щось» ішло йому назустріч. Максим нагнувся, ніби поправляючи щось на ногах. Придивився — йшло двоє. Тоді Максим повернувся й, випроставшись, поплентався назад. «Вперед на північ». За ним почулися кроки. Двоє людей доганяли його. Кроки були важкі, немовби в кутих німецьких салдатських чоботях. Максим плентався поволі, а кроки наближались швидко. Догнали.

Якийсь час ішли поруч. Один був офіцер совєтської армії, а другий — рядовий салдат, гвардієць. Офіцер був у рудому кожушку, в смушевій шапці, збитій зі спітнілого чола геть аж на потилицю і в… Максим помилився щодо німецьких чобіт, — офіцер був у дебелих англійських черевиках. Він тримав у руці револьвера, розмахуючи ним, і раз по раз озирався назад. Салдат ішов з фінкою напоготові, теж спітнілий, але в шинелі та шапці-ушанці, й теж в англійських черевиках. Вони дуже поспішали. Але, догнавши Максима, стишили ходу й ішли якийсь час поруч, мовчки. А тоді враз офіцер зайшов наперед, скомандував Максимові:

— Стой!! — і вилаявся.

Максим став.

— Ти чого повзеш, як черепаха, сволоч?!. Га?! Максим знизав плечима й прохрипів іронично:

— Хіба не бачиш?

— То-то що бачу! — І наставивши револьвера в груди: — Ти куди йдеш?

— Хіба не бачиш?

— От ти зараз побачиш, гад, як я тобі зліплю всі кулі, що є в цьому ось розговорному апараті! Ти куди йдеш, питаю! До нємця?

— Уяви собі, що ні. Я йду до своїх, так як і ти… Офіцер зареготався, а за ним і салдат, тим часом озираючись.

— Іч ти! А перед цим ти куди йшов, га?

— Теж туди, куди й ти.

— Що?!. Ти ж ішов туди, а я ось сюди!

— То тобі так здається, браток, — зітхнув Максим.

— Що?!. Що ти мені говориш! Я, брат, бачу! І тебе наскрізь бачу!..

Максим сумно, глузливо:

— Можливо. Тільки, як же це ти — йдеш у тумані, а все бачиш? А я от скінчив академію, брат, і ні хріна не бачу.

Офіцер покліпав на Максима очима, а тоді сердито сплюнув і нічого не сказав. Помовчав, озираючись. А тоді:

— Ну добре. От ми «там» тебе спитаємо. Ану, лишень, ворушись швидко! Марш вперед!

І піддав під груди револьвером, аж Максим спалахнув, зупинився, закипів увесь… Але стримався, лише подивився в очі офіцерові довгим поглядом і спитав тихо:

— Ти й німців штовхав уже цим «розговорним апаратом»?..

Салдат засміявся, а офіцер зніяковів і замаскував ту ніяковість брутальним матюком.

— Йди-йди!.. Подивимось, що ти заспіваєш там…

Те «там» було для Максима цілком зрозуміле і не потребувало коментарів. Він ішов попереду й гарячкове ворушив мізком, шукаючи виходу з ситуації. Він збагнув свою трагічну помилку. А помилка була в тім, що він говорив із цими аргатами по-українському, і з його мови видно було, що він інтелігент. Цього цілком досить цим людям, щоб поставити кого завгодно під сумнів і злобно розстріляти. Адже ж за це йому все життя зломано. Ну, як дійдуть «туди», то там знайдуться проти нього й більш конкретні аргументи…

А офіцер і салдат підганяли Максима. Вони вже були певні, що впіймали якусь «велику рябу», саме виходячи з тих міркувань, що та «риба» говорила по-українському, але не по-простому, не по-селянському, а так, як говорять оті найзатятіші вороги системи, яку вони захищають… Офіцер, мабуть, дедалі більше те розшолопував. Щоб сконтролювати, офіцер зупинім ще раз Максима й запитав: