Людина біжить над прірвою - Страница 89

Максим промовчав. Навіщо йому знати, що такої премудрости можна навчитися тільки в сталінській же таки каторзі тієї «країни соціялізму», де видають ордени, що не варті навіть і шматка газетного паперу. Замість відповіді Максим скрутив козячу ніжку й наставив її по махорку.

Вони всі зробили по козячій ніжці. Але тут постала нова проблема — проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усі свої кишені, бідкаючись — «були ж, ось тут були сірники», але нічого не знайшли. Нема! Тоді Максим витяг своє кресало й кремінь і попросив пошукати якоїсь вати з одежі. Вата знайшлася — на лейтенантові були ватяні штани…

І от вони заходилися кресати. Кресали всі за чергою. Дедалі все з більшим оскаженінням. Вони геть позбивали пальці й розтерзали, розскубли лейтенантові штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з півгодини. Нарешті лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. «Не буде діла». Він уже кинув кресати. Салдат теж уже випрягся. «То дурна, безнадійна робота». Лише Максим не здавався. Він з олімпійським спокоєм бив і бив у кремінь крицею, висікаючи снопи іскор, і не втрачав надії. Ба, він абсолютно був певен, що вата рано чи пізно, а таки загориться. Фокус полягає лише в тому, щоб вибрати хоч трішки сухої, не пропотілої вати. Він завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут і до кінця свого життя.

— Покиньте, — сказав лейтенант. — Це безнадійна справа.

— Ні, — зітхнув Максим. — Якщо це безнадійна справа, то вибратися нам з вами живцем до хати — ще безнадійніша. Але те й друге в наших руках…

І кресав, і кресав.

І ось — вата нарешті задиміла. Викресав! Задиміли цигарки… Попливли хмарки тютюнового диму над «табором» трьох мандрівників.

— Е-е… — сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим димом. — Ти, я бачу, зух!.. — і крутнув головою значуще. Допаливши одну козячу ніжку, він звернув другу та все дивився на Максима.

— Скажи, звідки ти є? — спитав нарешті.

Максим назвав своє місто.

— Он як? А ми ж звідти йдемо! А жінка є?

— Є.

— І діти?

— Синок… І дочка…

— Гм. А як звуть синочка?

— Борис.

Лейтенант про щось задумався. По хвилі:

— Гарне ім'я… Мого батька теж Борисом звали… І куди ж ти йдеш?

— Та… доганяю ж часть…

— Маладєц… — сказав лейтенант глузливо й зітхнув, насупився.

— Як і ви… — додав Максим.

— Авжеж, — згодився лейтенант тим же тоном.

— А хто ж це, хлопці, є там у вас у Борисівці?

— Є… Моя наречена… Пошти жінка. Я біля неї б як у бога за пазухою!..

Зайшла мовчанка.

«Чи він справді, чи „Ваньку валяє“?» — знову вела тієї ж самої Максимова нашорошена думка.

А салдат і собі зітхнув:

— Ех, молодці хлопці, которі там, у Рябині…

Максим спитав, що ж то за «хлопці в Рябині».

— Дві сотні… Встромили на фронті гвинтовки штихами в землю й пішли додому… Чернігівські, сумські, лубенські…

Лейтенант промовчав. А салдат подивився на Максимове пальто та:

— Ех і пальто ж на вас добре!

— Та де!.. От на вас шинеля — то одежина! А це вже онуча.

— Справді? Ну, то давайте мінька, га? Не хочете? Я вам ще й валянки дам у придачу! Гаразд?..

— Бачите, — сказав Максим, — шинеля то добра, але мені обіцяли видати нову, як дожену свою «часть».

— Ви вже її ніколи не доженете. А я б у цьому пальті завтра й дома був би…

— Ну-ну, — сказав лейтенант. — Ми ж в одному пальті вдвох не втічем?..

— Та отож… — зітхнув салдат. — А жаль…

Вони сиділи далі мовчки. Курили.

Сонце вже хилилось на захід. Накурилися вони всі до одуріння.

Нарешті лейтенант і салдат стали збиратися в дорогу. Салдат перебинтував лейтенантові ногу. Потім підсадив його на коня. Підняв зі снігу й подав йому свою шинелю, щоб накрився ще й нею, бо йому було йти гаряче, а сидіти, мабуть, холодно. Ось так вони й зібралися.

Максим теж устав і почав лаштуватися в дорогу.

— А ви куди? — спитав лейтенант ураз Максима й уже на «ви».

— Та на Борисівку ж… — посміхнувся.

— Дурний! — раптом скипів лейтенант. Розгнівався, аж повернувся на коні й почервонів увесь. — Дивись ось сюди! Бачиш, ось тут слід — один кінний, а один піший? Бачиш? Так отак іди, йди, йди — і в самісіньке своє місто прийдеш, нікого не стрінеш… До сина прийдеш!.. Пойняв? Марш!..

— «Пойняв», — захвилювався Максим. На нього війнуло чимсь знайомим. Пригадався Васька-танкіст…

— «Пойняв», — повторив Максим, а тоді: — Ну, так от слухайте ж і ви: оце бачите ось один піший слід? Бачите? Так отак ідіть, ідіть, ідіть і під самісіньку Борисівку прийдете… Ясно?!

— Ну от, тепер ясно! Дай п'ять!!. Привіт дружині й дітям!

Вони всі потисли один одному руки. І розійшлись.

— Хвилинку! — гукнув голосно лейтенант, як Максим уже відійшов.

Від несподіванки Максим аж здригнув: «Може, роздумав?!» Обернувся.

— Слухай! — сказав лейтенант. — Будь обережний! Ото бачиш — соша? То соша із Сумів на Білгород. Так дивись обома, переходячи. Там німаки їздять.

— Щоб не шльопнули… — тихо пояснив салдат.

— Добре. Дякую. Дивитимусь.

— А ще, — сказав лейтенант, — як перейдеш шлях та вийдеш на той бік у ліс, то там побачиш хатину… Наш слід до неї виведе. Зайди до неї. Може, щось собі там і вибереш…

— Правда, — посміхнувся салдат. — Воно здасться, доки додому дійдеш.

— Зайди ж! — повторив лейтенант.

Максим пообіцяв. Ще раз подякував. І після того вони вже розійшлися зовсім. Кінний і піший сквапно пішли Максимовим слідом. Максим проводжав їх очима, доки вони не зникли за деревами, й думав: