Людина біжить над прірвою - Страница 92

Нарешті поночіло зовсім. Сизі сутінки стали чорними. Але тепер тій чорноті ночі, що навалювалась уже зовсім на голову, Максим зрадів. Цього разу він їй зрадів, як визволенню. Він круто звернув із лісу й вийшов на луг.

Уже ніяких селищ по той бік та й ніякого взагалі «того боку» не було видно. Все облягла густа мла, що з'єднувала небо й землю, лише ледь-ледь білів той сніг, що був найближче. Ступнувши з сотню кроків, Максим оглянувся — лісу вже теж не було видно.

Максим ішов навскоси, брів по досить глибокому снігу, Сніг був мокрий, а під ним чавкотіла вода. Місцями, в очеретах та комишах, снігу було набито більше, а місцями навпаки — був голий лід, — це по сагах, розливах та допливах Ворскли. Максим усе те перетинав і перетинав навскіс, добираючись до Ворскли. Нарешті він спустився трохи вниз і відчув під собою лід. Пройшовши трохи ще в тім самім напрямку, наткнувся на високий берег, порослий лозою й вільшняком.

«Ага! Це ж і є Ворскла!»

Тоді повернувся за течією трохи правіше й пішов по льоду. Місцями лід був покритий водою, але то не біда. Він вирішив іти Ворсклою всю ніч, без зупинок, аж до того місця, де, як він пам'ятав це з мапи, Ворскла мала круто загнутися праворуч, роблячи величезну дугу біля села Р. А тоді перетяти луг ліворуч навпростець і вийти в степ та так само, без зупинок, і смалити далі, аж до кінця: геть по прямій, по прямій, переступаючи через шляхи й дороги, через усе, що трапиться, — навпростець, скільки вистачить сил. А сил у нього, він був певний, вистачить до самого дому! Бо ж іншого виходу в нього нема, як нема й вибору. Він або мусить іти без перерви й дійти, або ж, спасувавши й шукаючи хвилевих вигод чи уявного рятунку, — загинути, напевно й остаточно. Звичайно, в першому випадку теж можна загинути, але тут усе-таки був шанс, шанс — перемогти. Поставивши все на карту й не шкодуючи сил, перемогти! Максим без вагання вибрав цей шанс. Для нього це вже не було змагання тіла (тіло його, він відчував, уже нічого не варте й не витримає само по собі навіть і дужого подиху вітру), — це було змагання духа, змагання його волі й пекельної жаги жити. Від тіла тут вимагалося лише одного: якщо й умерти, то не лежачи, а в боротьбі, у змаганні — живучи й пломеніючи до останку. Вмерти так, як умирають комети, — згоріти до краплі, до решти, лишивши по собі ще вогненний слід, — вогневіти бодай якийсь час. А згоряючи, може на якійсь останній стадії свого згоряння ще й перемогти.

І він так горів… Скільки він уже так горів!.. Він уже, здавалось, наполовину згорів. Але душа від того все ж не бралася попелом. Навпаки. Вона все яскравіла й яскравіла. Вона все ще жива й живе, сягаючи в майбутнє, хоча й переживаючи ще раз минуле. В ній з'єднувалось тепер вчорашнє й завтрішнє сталевою ланкою сьогоднішнього. І ця сталева ланка, вкинута тепер в страшне горнило випробування, мала довести гарт найвищої проби. Витримає чи не витримає?..

Максим ішов льодом. Як порівняти з його ходою вдень, він ішов божевільним темпом. Це було далеко не швидко для нормального хідця, але це було аж надто швидко для нього. Він летів. Щораз то більше його окрилювала надія й віра в перемогу — надія й віра від однієї думки про те, що він же пройшов уже такий тяжкий іспит і ще живий, і навіть вийшов на рівну й певну лінію, яка вже так реально наближала його до мети. Душа горіла й нестримно поривалася вперед, наказуючи бідним ногам і тягнучи їх уперед, аж вони ледве встигали за нею, спотикаючись. Та де там вони встигали?! Але все ж таки вони йшли і йшли, поки що не відмовляючись…

За кілька годин відтоді як смеркло Максим багато пройшов, усе вигадуючи, як би скоротити шлях, як би заощадити енергію, не роблячи зайвих гаків і петель. Річка дуже петляла, що Максим помітив дуже швидко, хоч і було темно. При засніженій землі й найбільша темнота — відносна, і коли маєш добрий зір, то можна багато бачити. Максим мав очі дуже гострі, а головне — він мав величезний досвід нічних мандрів, набутий у постійних мисливських, рибальських, а потім і каторжанських сибірських походеньках, через те орієнтувався й тепер досить добре.

Встановивши, що річка петляє, він вирішив лінію свого руху випростати — цебто йти дослівно навпростець. Оглянувши, скільки міг сягнути зором, рельєф пагорбів та лінію берега понад ними, він брав напрямок на якусь точку, — кущ лози чи очерету, — й ішов до неї по чому попало, — по льоду, по горбах, по снігових заметах, між комишами, — і виходив знову на лід річки. Йшов річкою, поки вона йшла прямо, а як річка завертала ліворуч чи праворуч, Максим вилазив на берег і йшов навпростець, поки знову не зустрічав ту саму річку. Так він набагато скорочував шлях. Відчував, як назад відбігали кілометри за кілометрами…

По кількох годинах такого ходу Максим несподівано вперся в досить високе плато, що врізалося глибоко в луг і відтиснуло Ворсклу кудись круто й далеко вліво. Це плато не було вкрите лісом. Ліс було відтиснуто геть аж на самий верх горбів, і він там ледь-ледь чорнів праворуч. Максим пішов через плато навпростець, певний, що, як він його перейде, здибає по тім боці знову Ворсклу. Та плато розтяглося на кілометри. Воно було вкрите чорними ріллями, розкислими від води, з торішніми стернями й прорістю озимини. Сніг тут майже зійшов, і вода, збігаючи по рівчаках, дзюрчала струмками. Подекуди вода стояла озерами, в які Максим потрапляв зненацька з розгону. Він здивувався, виявивши тут раптом такий весняний стан. Але дивуватися було нічого: це ж був південний схил, та ще й геть укритий розораними полями; досить сонцеві допастися до чорної плямки, як сніг із рілль відразу задзюрчить. Як Максим переконався потім, навколо плато в цьому місці високий гористий берег річки робив велетенську підкову, створюючи чудовий затишок від північних вітрів. Оскільки тут прямішої лінії не можна було вибрати, то Максим теж робив підкову, йдучи по схилах берегового пасма й повертаючи разом із тим пасмом на південний захід. Почали траплятися кущі, гайки, переліски… Ось якісь глиці… Ось бур'янища й, мабуть, сад. А ось…