Людина біжить над прірвою - Страница 93

Будь ласка: цілісінький хутір! Кілька хат і ще якісь будівлі. Максим увігнався в самісіньку середину й від несподіванки аж став. Хутір! А може, й ціле сільце. І наче вимерло: ні вогника, ні собачого бреху, ні голосу людського, — анічогісінько, ніяких натяків на існування тут живих істот. Максим підійшов до однієї хати, до другої… Двері навстіж, вікна без шиб, речі порозкидані. А ось чорна пляма — це пожарище. Ще стояв запах гару й сажі в повітрі. Всюди пориті ями, — то воронки… від гарматних набоїв чи від бомб?

Враз Максим почув десь тихі чоловічі голоси… Він став, завмерши, посеред вулиці. Стояв, прислухаючись, і дивився в імлу поперед себе, чекаючи великої й прикрої несподіванки. Зненацька помітив, як десь далеко-далеко — там, звідки він прийшов, щось тричі поспіль блиснуло. Та він у цей час думав не про те. Він думав про таємничі голоси й про небезпеку… Раптом завило, засвистіло вгорі — із гуркотом і клекотом пролетіли й хряпнули гарматні набої тут же, за першими хатами. І тоді там, де було тихо, відразу зчинився галас.

Максим побіг уздовж вулиці, а хтось десь несамовито матюкався й кричав:

— Уставай!!. Швидко-о!!. Марш, марш!!.

І назустріч Максимові звідкілясь вискочила якась людина, застібаючись на ходу, а за нею друга, третя, а потім ще й ще… Їх повискакувало багато, панічно брязкаючи зброєю. Зіткнулися з Максимом.

— Стой!! — закричав перший, що натрапив на Максима. — Хто такий?!.

— А тобі що, вилізло?! — визвірився Максим.

— А-а!.. Ага!!. Давай, спасайся, брат!!. За мною… Бігом!!!

— Біжу! — відповів Максим. І вони швидко побігли, всі, але в різні боки. Десь там в імлі знову замиготіло… Всі озброєні припустили чимдуж, залопотіли вгору, а Максим навпаки — вниз. Він чув, як десь тупотіли ті озброєні люди, гукаючи один одного, віддаляючись. Знову завили гарматні стрільна й знову вибухнули в селі… Але Максим був уже далеко. Він відбіг ген аж у луг, а тоді вже тихцем поплентався собі далі. Зійшовши знову на лід річки, зупинився й обернувся назад. У селі горіла пожежа. А десь із-за горба за селом, із-під лісу зататакав скоростріл.

«І куди й чого він, дурень, стріляє?»

І раптом почув, як десь там на горбах хтось несамовито матюкався. І здогадався, що то ж і лайка, і скоростріл — на його адресу. Десь там, видно, похопилися, що серед них був хтось не їхній, і тепер намагалися його влучити в темряві. Не могли ж вони лаятися й стріляти з автомата по тих, що поливали їх із гармат з віддалі пари десятків кілометрів! Чи, може, геть поідіотіли люди?..

А з імли замиготіло знову. Тепер набої лягали навколо полум'я пожежі, метаючи блискавки вгору.

«То ж стріляють із того самого селища, що й перед тим по тих чорних рухливих цятках у лузі», — ствердив у думці Максим і поробив з того для себе всі належні висновки. По-перше — те селище, звідки стріляли гармати, без сумніву, було десь поблизу Великої Писарівки. Цей факт Максим відзначив з радістю, бо це ж свідчило, що він уже далеко пройшов. А по-друге — це село, по якому стріляли, напевно, стягло на себе немилість німців просто тим, що воно було під лісом, а може, ще й тим, що якийсь дурень і стрельнув у ньому з «люшні». Німці обстрілювали його з гармат удень (може, вчора, а може, й сьогодні, бо ж чути було, як десь гуло!), а тоді, пристрілявшись уже, вирішили помацати й уночі. А ті люди, ті вояки, що так панічно повтікали, то, напевно, якісь утікачі з фронту, які було отаборилися на нічліг у невідомому селі, покинутому людьми й списаному самим Богом із реєстру підлеглих його охороні.

При світлі пожежі Максим пішов собі далі пустельною рікою, по мокрому льоду. Десь на заграву пожежі завалували собаки й пролунало кілька рушничних пострілів. А десь далі, ген-ген там над степом, у чорній безодні нічного неба загорілись «панікадила». І кілька разів там щось глухо й важко бухнуло, як далекий-далекий грім. Потім «панікадила» погасли, пожежа згасла теж і стало ще темніше, ніж було. Й моторошніше, ніж було. Самотній, загубленій у безкраїй чорноті, як у справді чорному-чорному морі, безмежно вимученій людині було моторошно. Хоч та людина в своєму житті й пройшла вже «вогні, й води, й мідяні труби».

Може, тому було моторошно, що людина відчувала досить виразно, як за нею назирці, шльопаючи по мокрому снігу й чигаючи на відповідну нагоду, йшла невідступне смерть. Не уявно-поетична, а сама справжнісінька, прозаїчна й гидка смерть. А нагод тих було аж надто багато. І смерть не тільки чигала на найзручнішу, але й намагалась підставити «ніжку», щоб людина впала, а потім спробувати — встане вона чи не встане? Бо ж для смерти це був зухвалий виклик: людина, що за всіма правилами й законами давно вже мала б умерти, — не хоче вмирати. Ніяк не хоче вмирати! Затялася, зціпила зуби, звинулась, як сталева пружина й от котиться. Неначе той автомат, що спершу йшов силою заведеного механізму, а тепер уже гойдався самою силою набутої інерції. Штовхни — він упаде і вже ніколи не встане. І смерть штовхала. Але людина-автомат не падала. Вірніше, навіть падала, але вперто, помалу-малу зводилася і знову йшла. Бо, при всьому своєму автоматизмі, це була людина, в смертному механізмі якої була душа, а в тій душі — іскра великої божеської безсмертної волі…

Чорна мла тепер, здавалося, вже пливла й шуміла, наче чорне море — вічним шумом прибою. Це й був, думав Максим, шум прибою часу, прибою вічності, що їй немає ні кінця, ні початку. І ця ніч, ця чорнота, теж не має ні кінця, ні початку. І його шлях теж, здається, без кінця й без початку. Власне, він і не йде. Йому справді здається, що це не він іде. Йому мерещиться, що він стоїть, а йде все інше, все рухається мимо нього і навколо нього, — і на землі, і на небі, разом із зорями і з кометами — рухається десь у холодній, неосяжній для розуму, космічній прірві… Максим був уже на тій межі, за якою губиться почуття власного руху і людина може лежати, як колода, а їй здаватиметься, що вона летить зі швидкістю комети. Максим напружував усю силу волі, щоб опам'ятатися від того дурману й упевнитися — чи він же таки ще йде, чи вже лише маячить?..